Молитва в храме

Как хорошо  с душой открытой,

С душою чистой и святой

Без мысли злобной и сокрытой

Придти молиться в храм святой,

И там внимать словам священным,

На лик Спасителя взирать,

И с сердцем кротким и смиренным

Пред Ним колена преклонять.

Богатым, бедным открывает

Покой и радость Божий храм,

И пенье дивное ласкает

Собой молящихся всех там.

Иди же, брат, с душой открытой,

С душою искренней, простой,

Без мысли злобной и сокрытой –

Иди молиться в храм святой.

                                           План

І. Вступ

ІІ. Основна частина

    1. Історія відомих духовних святинь села.

    2. Новий храм села.

     3. Устрій храму.

ІІІ. Висновок

ІV. Джерела

V. Додатки

                                                      Вступ

Що глибше занурюєшся в історію нашого народу, то більше переконуєшся – знаємо ми її поверхнево, ковзаємо по слизьких пагорбах, хоч основний пласт духовної культури залишається майже невідомим. У похапках ми ледве не перетворилися на осіб, що не знають свого роду-племені. Адже людина без історичної пам’яті уподібнюється до дерева, яке силоміць висмикнули з правічного ґрунту. Тому покликання сучасного покоління вберегти знання про витоки духовності українського народу, сприяти їх популяризації.

Село Сварицевичі – одне із мальовничих сіл нашої Батьківщини. Воно розташоване серед поліських боліт та лісів (див. у додатку фото 1). Село, яке має багатовікову історію, адже перша згадка про нього датується 1450 роком^{[ 5]}. І це лише писемні історичні свідчення, а матеріальні знахідки дозволяють припустити, що перші поселення  на сучасних околицях села були ще в дохристиянські часи. Досліджуване село з його звичаєво-побутовим укладом – виняткове явище цілісного комплексу культурної спадщини слов’ян.

Члени етнографічних експедицій з Польщі, Канади та освітніх установ України, досліджуючи  культуру  с.Сварицевичі, називають її  унікальною. Із такою думкою легко погодитися, адже з часів поширення православ’я у цьому селі воно завжди було і залишається ще й досі єдиною релігією, яку сповідують  християни. Саме тут, в цьому далекому від цивілізації куточку,  в святах та обрядах відчуваєш присутність  минулого, через усі обрядодійства проходить невловимий спостережливий погляд  слов’ян -предків .

Дослідження історії духовного храму с.Сварицевичі є досить актуальною темою на фоні зростання  інтересу до духовної спадщини українського народу. Дана тема є продовженням етнографічних досліджень автора про  духовний спадок сварицевичан ( серед них: «Водіння Куста як один із обрядів Зелених свят», «Цикл зимових календарних свят у                     с. Сварицевичі», «Цикл весняних календарних свят у с.Сварицевичі», «Мікропотоніми с.Сварицевичі», «Полоскозуб – самобутній звичай сварицевичан» тощо).

Новизною дослідження є те, що питанням поширення православ’я на Поліссі чи в окремих його регіонах та його переплітання з елементами язичництва, впливом історичних процесів на церковне життя поліщуків жоден із відомих українських етнографів (О.Воропай, В.Скуратівський, Б.Столярчук, С.Шевчук, Р.Терешко, С.Левчук) не займався.

Тому, через недостатню розробленість теми і її актуальність, автор поставив такі завдання:

1.За допомогою польового методу дослідження зібрати спогади місцевих старожилів про церковне життя  в с.Сварицевичі протягом якомога давнішого періоду і до сучасності.

2. Проаналізувати і систематизувати зібрану інформацію.

3. На основі достовірної інформації, документів що стосуються досліджуваної теми, а також фотографій оформити наукову роботу, яка сприятиме повноцінному духовному та інтелектуальному відродженню народу та його надбань.

Авторитетність та достовірність джерельної бази даного дослідження не підлягає сумніву.

Історія відомих духовних святинь села

В історії сварицевицького духовного храму  сторінок  багато -  і мирного служіння Всевишньому, і суперечливого, трагічного забуття. За свою тривалу історію село мало декілька будівель православного храму.  За переказами місцевих жителів стало відомо, що село мало  дерев’яний храм  на початку 19 століття, який розташовувався неподалік другого сварицевицького кладовища (усіх відомих місць поховань у селі було три – два старі і одне нове). Храм з невідомих нам причин згорів. Нині на цьому місці стоять будинки і знаходяться господарські будівлі. Про долю цього храму з’ясувати, на жаль, нічого не вдалося.

Про заснування другого  храму, який розміщувався в центрі села ми також знаємо дуже мало, адже всі архівні документи із церкви були втрачені у буремні роки початку 20 століття. Але можна  припустити, що будівництво її проводилося в середині 19 століття або ж і раніше. Старожили пригадують ще з розповідей своїх бабусь,  що  при їх житті вже храм стояв ( а  це приблизно 60-ті роки ХІХ ст.).

  « Люди із Лісового та Озерська зробили болотом берви на Ясенево до Сварицевич, щоб можна було допомогти нашим  будувати церкву. Так казала моя баба»^[ 7 ^],   - пригадує старожилка села.

Оскільки  Храм стояв на спеціально насипаному великому пагорбі, то до нього вели не один десяток східців.

У 1903 році  було побудовано  на базі церкви місцеву церковно-приходську школу (див. у додатку фото 2). ЇЇ будували, як і церкву, з власної цеглі, яку випускали на цегельні пана Папули, що розміщувалася на околиці села .

    На початку 20 століття  «церковні власті послали в глухомань пінських боліт, як проповідника православ’я»  Рожановича Івана Івановича. Ще й досі подейкують у селі, що Рожановича заслали на Полісся за вільнодумство, притаманне тим суперечливим рокам (див. у додатку спогади внучки Рожановича І.І.).

     Це був худощавий високого зросту чоловік, за плечима у якого було навчання у Петербургському та Празькому духовних закладах. Із Казахстану, куди на початку ХХ століття переїхала  родина Рожановичів, молодого батюшку доля закинула у поліську глухомань. Певний час Рожанович служив у с.Рубель, що в Білорусі. Дружину його звали Валентина, мав трьох синів та дочку. На даний час нащадки Івана Івановича проживають у с.Бережки, м.Дубровиця, м.Пінськ. Нещодавно родичам вдалося знайти через мережу Інтернет одного із синів Рожановича Івана Івановича, який зараз мешкає у США. Про його долю родина немала  ніякої інформації усі попередні роки.

Відомо, що 1916 року у село Сварицевичі з Санкт-Петербургу прибула жінка, Єлизавета Іллівна. на похорон свого чоловіка, російського генерала Федосєєва, який загинув під час Брусиловського прориву на Поліссі. Назад у Росію вона не повернулася. Оскільки дружина батюшки рано померла, то Генералиха (так її називали у селі) доживала віку з батюшкою. Кажуть, що це була дуже повна і здорова жінка.

Дочка ж місцевого батюшки -  Нонна Іванівна, до 1939 року працювала вчителькою у місцевій церковно-приходській школі. Разом із нею працював і її чоловік  Соловей Панас Омелянович. Під час Великої Вітчизняної війни сім’я Рожановича неодноразово допомагала місцевим партизанським формуванням у боротьбі з німецькими окупантами.  

    Помер Іван Іванович у лісі, можливо і від тифу, який у 1944 році лютував на Поліссі, встигнувши ще охрестити свого онука Солов’я Петра Панасовича, який разом із своєю дружиною Іриною Сергіївною нині мешкають у с.Бережки. Від тифу померла також Генералиха. Вона похована на кладовищі у с.Зелень, а батюшка  Рожанович Іван Іванович -  у с.Сварицевичі.

    На Стрітення, 15 лютого 1943 року, наше село зазнало німецького нападу  двома фашистськими бомбардирами, які, зі слів місцевих старожилів, літали так низько над селом, що було видно обличчя пілотів^{[  12 ]}.

Батюшка Іван  під час  повітряної атаки не залишив село, а стояв і молився неподалік церкви під дерев’яним хрестом.

    Згоріло майже все. Лихо не минуло і місцевий храм. Він був значно зруйнований (див. у додатку фото 3 ). Згоріло багато церковного начиння і весь архів. А те, що вціліло, то згодом люди забрали з храму.

За свідченнями старожилів, велика ікона  Георгія Побідоносця (розміром з двері), а також Пані-Кадило і  церковний дзвін уже після війни бачили у старій церкві с.Серники Зарічненського району, а велику ікону Олександра Невського – у с. Вичівка того ж району^{[   6   ]}.

Кажуть, що поліцаї, вихідці з цих сіл, ще у війну відібрали все це у місцевих жителів і віддали до своїх храмів. Проте не все їм вдалося відібрати. Один дзвін все ж таки вберегли в селі. Його сховав чоловік на прізвисько Ладний. Люди пам’ятають, що він ще довго виносив того дзвона  та вішав його в центрі  села на великій липі  і дзвонив ним на великі свята або коли у селі був покійник. Також уцілів і великий дерев’яний хрест з вівтарної частини старої церкви. Його врятував у свій час дід Євтух і односельчани використовували його довго під час похоронної процесії. Згодом хрест був переданий до новозбудованого храму і нині займає відповідне місце у його вівтарній частині. Про подальшу долю  дзвона відомо лише, що після смерті діда Ладного, замість нього виносив дзвін на липу чоловік на прізвисько Потерепка. Згодом комуністи заборонили дзвонити цим дзвоном і сільський дільничий конфіскував його у діда Потерепка.

    Слід згадати і про роль у духовному житті села Самуйлика Філімона, який за батюшки Рожановича був дяком, а після війни пішов служити у с.Вичівка Зарічненського району, де був храм. Проте він не забував і про сварицевичан, приїжджаючи освячувати паску у суботу напередодні Великодня, проводити служіння на престольне свято Юрія чи інше велике свято. Служіння він проводив біля зруйнованої церкви або біля будинку покійного батюшки Рожановича, а ще біля каплички. На жаль капличка не збереглась. Вона згоріла у 1953 році від удару блискавки, так і донині  не була відновлена . Лише джерельце, у якому освячували воду  та великий дерев’яний Хрест є на тому місці, де була капличка.

         Так був зруйнований осередок духовності - велика і простора церква.

На цьому лиха історія безвір’я  не припинила свого розвою. У краї встановлювалася радянська влада. Перша спроба  місцевих комуністів розібрати напівзруйновану церкву була невдалою.

 «Збіглися люди з усього села, хто з вилками, а хто з косами і не дали розібрати храм»^{[  14  ]},  - пам’ятають довгожителі.

      Проте друга спроба стала фатальною для зруйнованого храму. У 56-57 роках ХХ ст. за вказівками районної влади різні організації з с.Висоцьк,  м.Дубровиця приїжджали і розбирали цеглу  з будівлі церкви. Бачачи це, місцева сільська влада вирішила з тої цегли, що залишилась,  побудувати клуб.

Так була завершена та зловісна робота, яку  розпочали  німецько-фашистські  завойовники. Трагічно закінчилася історія  сварицевицької святині.

          [ (11.80Mb) ]