Вступ

  Історія Дубровиці, як і села Сварицевичі, сягає в далеке минуле. Численні археологічні знахідки ( крем’яні сокири, ножі, наконечники до стріл і списів) дають можливість стверджувати, що територія району була заселена людьми  35 тис.-10 тис. років тому.

Перша писемна згадка про Дубровицю і Висоцьк відноситься до 1005 року. Навіть у Європі знайдеться небагато населених пунктів  з тисячолітньою  історією. А ще Дубровиця входить до 20 найдавніших слов’янських міст нашої держави. Саме таке чільне  місце вона займає в офіційному документі – списку історичних  місць ( міст і селищ )  України, що затверджений постановою  N 878 Кабінету Міністрів України  від 26 липня 2006 року.

За довгу тисячолітню історію на теренах нашого краю  відбулось багато  цікавих і визначних подій, які мало висвітлені  в історичній літературі.  Саме тому дослідження історії рідного краю є досить актуальним.  А дана робота сприятиме збагаченню знань про рідну Вітчизну. Новизною  є те, що автору вдалося відшукати в процесі  збору матеріалу  цілу низку невідомих раніше  відомостей.  

Дана робота складається  з  двох частин, в  першій – викладається історія Дубровиці і найцікавіші події, які відбулися  на території сучасного Дубровицького району,  в другій частині – опис історії села Сварицевичі.

На жаль, у науковому плані наш край ще погано вивчений і надійно ховає свої таємниці. Відомості про прадавні часи дуже скупі, розрізнені, розкидані  по  сотнях опублікованих досліджень і розробок науковців, які виявили  й продовжують досліджувати загадкові сторінки давнини.

         В дореволюційний період історією Дубровиці цікавився Теодорович М.І.. Він свої дослідження  виклав  на сторінках „Волинських єпархіальних  відомостей” ( XII  - XIXст. )

Зараз історію Дубровиці досліджують Попенко В.,  Максименко О., Бруяка О., Рожко В. та інші. Свої  доробки вони друкували  в газеті «Дубровицький вісник». Крім цього, в даній газеті були цікаві публікації з історії сіл району, які використовуються в даній  роботі.

        У 2005 році була проведена науково – краєзнавча  конференція  присвячена 1000 – річчю першої писемної згадки про м. Дубровиця, де були висвітлені найвизначніші і найцікавіші події з історії Дубровиччини.  Матеріали конференції оформленні у збірнику « Дубровиця – 1000 років».

В „ Історії міст і сіл Української РСР” більше уваги звернено на період Великої Вітчизняної війни і післявоєнної відбудови.

У цій роботі  беруться до уваги раніше досліджені матеріали,   систематизуються й узагальнюються, на їх основі  написано коротку історію Дубровиччини, особливу увагу  приділено селу Сварицевичі.

 Сварицевичі – одне з мальовничих сіл нашої батьківщини. Село має велику історію, адже писемна згадка про нього датується  1450 роком. Небагато знайдеться подібних сіл з такими історичними посвідками. Певна законсервованість села в минулі епохи допомогла зберегти у первозданності осередок з давньою духовною  культурою. Це спряло  тому, що тут народилося багато  унікальних  самобутніх звичаїв та обрядів. Одне  з яких „ Водіння Куста” – це язичницьке свято, яке збереглося в повному  обсязі тільки в Сварицевичах. Цей обряд досліджувало в  минулі десятиліття багато вітчизняних етнографів, таких як : Кітова С.А.,  Левчук, Терешко,  Шевчук, Орел. Культурною спадщиною цікавились поляки, українська діаспора Канади. Проте всі  ці дослідження проводились лише навколо  згадуваного  обряду. Описано весільний обряд, купальське дійство і пісні, цикл зимових свят у  Сварицевичах. Однак дослідження  проводили фольклористи і етнографи. Історія села Сварицевичі залишилась «білою плямою». В  „ Історії міст і сіл Української РСР”  написано лише  декілька  абзаців, і там більше уваги  звертається на радянський період.

 Багато цікавого матеріалу з історії  села зібрано  у Сварицевицькому історико – етнографічному музеї. Серед експонатів: побутові речі ,  домотканий одяг, знаряддя праці,  спогади старожилів села і  ветеранів  Великої Вітчизняної  війни, копії документів з Київського, Пінського, Рівненського державних архівів. 

З болем і гіркотою згадують жителі села  Велику Вітчизняну  війну. Село стало партизанським краєм. Дібрівськ був партизанською столицею, а ворота до неї - Сварицевичі. Ці події описали Корчев М. С.,  комісар партизанського загону, що стояв у Сварицевичах  в своїх романах - спогадах «Годы огневые» і «Битва в лісах», а також  Бегма В.  Кизя Л.   « Шляхи нескорених»

Ветеран війни і вчитель історії Скибан В.Т.  зібрав матеріал про сварицевичан,  які брали  участь у партизанському русі, і написав статтю   „Народні месники” в газету « Поліський маяк»

 За  підтримку партизанського руху  німецько – фашистські окупанти жорстоко покарали жителів. Село було спалено. Всіх людей , хто не встиг сховатись

  ( 12 чол. )   кинули в клуню, спалили живцем.  Ці  події  відтворені в книзі – меморіалі „ Вінок – безсмертя”, де зібрані матеріали про всі спалені  села і міста  України.

         Об’єктом  даного дослідження стали архівні матеріали, доробки  місцевих істориків, спогади  місцевих старожилів. Вдалася зібрати цікаву інформацію від людей,  які пам’ятають польське панування, а за переказами – революцію  і дореволюційний час. Цікаву і  повчальну інформацію отримано від поліщуків, які  відбудовували Дубровиччину після війни, проводили  меліорацію  і зробили багато, щоб наше Полісся перетворилось з відсталого, загубленого серед  боліт і лісів куточка  в сучасний мальовничий край незалежної України.  

           Опрацювавши ці матеріали, було поставлено мету: написати історію рідного краю, описати традиційні заняття її жителів. Виходячи з актуальності та недостатньої  розробленості даної  теми, необхідно:

-       опрацювати  знайдену літературу;

-        порівняти і проаналізувати міркування істориків зі свідченнями місцевих старожилів про  події досліджуваного  періоду;

-       виділити конкретні події, які змінили  життя  дубровиччан;

-        на основі розвідок істориків  - краєзнавців, експонатів Сварицевицького історико – етнографічного музею вказати напрямки  вдосконалення та розвитку господарства, впливу людини на природу і життя поліщуків оформити науково – дослідницьку роботу, яка відкриє  ще одну сторіну  в історії рідного краю.
    

 І Найдавніші часи                               

     На території  нашого села, як і всього Дубровицького району,  виявлено сліди найдавніших первісних поселень, що відносяться до пізньопалеолітичної епохи (35 тис.-10тис. рр. тому).

    Обшири нашого краю обживали люди сучасного типу - кроманьйонці. Вони вміли шліфувати, розпилювати, свердлити камінь, обробляли кістки і роги, добували і постійно використовували вогонь, смажену і варену їжу. Виникає  первісне мистецтво,  найпростіші форми світобачення, релігійні уявлення.                Докорінні зміни природи  внаслідок відступу  льодовика створили на диво парадоксальну ситуацію: Волинське(в  географічному, а  не  адміністративному значенні)  Полісся, на відміну від Волинської  височини,  більш активно заселялося первісними мисливцями і збирачами. Відомі дослідники нашого краю Охріменко Г. і Гупало В. в своєму досліджені « Исследования на Волыни»,    констатують,  « що у  той час, як Волинський лісостеп  тисячоліттями залишався  майже незаселеним, лісова зона освоювалася переважно прийшлими здалека носіями різних, досить самобутніх  культур. Магнетизм,  притягальна сила цього регіону, гідні подиву .  Мало ще залюднене, зручне для заселення, багате на  важливі природні  ресурси

( кремінь , базальт, бурштин,  звірину, рибу, молюски,  ягоди, горіхи, гриби, жолуді, рослинні корми), наше Полісся мало велику притягальну силу для мігруючих общин» [ 16, c.338 – 339].          

    Допускається, що стоянки первісних людей розташовувались на берегах річок і складались в основному з п’яти  - восьми жител округлої чи овальної форми , виготовлених із кісток і бивнів мамонтів. Біля кожного житла знаходилися  спеціальні ями, призначені для зберігання кісток і бивнів  мамонта як запасу будівельного матеріалу для різних господарських потреб. Кістки використовувались як паливо при нестачі дров.

    Через сухість клімату, на відміну від  сучасних тундр, на Поліссі було мало боліт і озер. Панівне становище в тваринному світі  посідав північний олень,        Хоча водились стадні травоїдні тварини – коні, бізони, сайгаки,  кулани та інші. І все ж головною мисливською здобиччю був північний олень. Тому фінальний палеоліт  (14 тис. – 10 тис. рр.  тому)  називають епохою північного оленя.

    В умовах відкритих тундро – степових просторів того періоду колективне полювання на ссавців,  що паслися величезними стадами, дало більшу результативність, ніж вистежування  нестадних тварин (лося, благородного  оленя, кабана  та інших) в лісових хащах. Тому людність переміщувалась за об’єктом полювання.

    До речі ,й саме поняття  „полювання”    пов’язане з відкритими, чистими, вільними від дерев місцевостями      - „полями”.  На відміну від полювання,  мисливство („охота”) -   вистежування , облава, гон в закритих гірських чи лісових місцевостях.  А оскільки існували заборони – табу - прямо не називати  об’єкт полювання і спосіб полювання, то виникли непрямі,  завуальовані  означення . Одне з них -  „охота”,  вияв  „хотіння”  групи мисливців. 

    Яскраво опис життя в Прип’ятському Поліссі подав доктор історичних наук  Л.Л, Залізняк у  кількох прекрасних виданнях :”Охотники на северного оленя  Украинского Полесья эпохи финального палеолита”,  „Население  Полесья в мезолите”,  „Передісторія України в  10 - 6 тис.  до н. е.”. Ним та його співробітниками досить ретельно вивчені місця стоянок: Нобель,  Сенчиці в сусідньому  Зарічненському  районі, тобто  північніше Дубровиці, а  також  південніше(  Тутковичі,  Кричильськ на  Горині,  Березне на  Случі )   [ 9].

    Їх розташування на головних  шляхах сезонних переходів доводить, що аж ніяк ні олені, ні полювальники на них не могли при цьому обминути наш район.

    Різке потепління після  8213 року до н. е., коли води Балтійського моря прорвали крижану греблю  біля гори  Білінчек у Швеції, призвели  до поступового,  двотисячолітнього зникнення скандинавського  льодовика.

    Почалася нова історична епоха - мезоліт. Єдина тундро - степова зона  Європи розпалася на три : тундру, ліс  і степ. Тепло і волога перетворили Прип’ятську  низовину  у власне Поліську,  яку  вкривали густі зарості  з лісовою фауною (лось,  тур,  благородний олень, кабан,   косуля, хижі та  інші  звірі) . А тундрові олені відійшли на північ, за об’єктом промислу  мисливці на них покинули наш край назавжди.

    Оскільки життя лісових тварин пов’язане з водоймами, то й люди зосереджувались вздовж  річок, на берегах озер  і боліт. Їм  доводилось добре помислити, як здобути  поживу, започаткувавши поняття „ мисливство”, „помисли”.

    Судячи з наявних даних, в тому числі і етнографічних, застосовувались такі способи  ловецтва,  як:  колективні ( гоном, поки знесилювалась  тварина, яку  добивали;  загоном – до  урвища  чи грузького  місця;  складом -  на відстань метання) та  переважно  індивідуальні ( засідка, вистежування на стежках до водопою, облаштування  пасток -  ям, петель, загорож, сіток).

    Хоча  лук і стріли  відомі були з 12 тис. до н. е.,  проте зброя  дистанційної дії  стала незамінною  в закритих масивах. Відтак археологічною ознакою мезоліту стало масове виробництво і застосування дрібних наконечників – так званих мікроліті .

     Таких залишків знайдено багато  довкола  села Рудня, де розміщувалося  ціле гніздо  мезолітичних стійбищ [9, c. 17]. Серед експонатів Сварицевицького музею  є крем’яні знаряддя:  ножі, сокири, скребачки, наконечники  до стріл і списа, які були  загублені в 90 –х  роках.  Розкопки ніхто не проводив, проте  селяни під час польових  робіт знаходять такі знаряддя  на півночі села в урочищі Силичон  і на півдні –  біля урочища Білий ліс.

    Неоліт в основній частині України датують серединою  VI тис. - початком IV тис. до н.е.,  міднокам’яний вік- початком  IV тис. – серединою III тис. до н. е., а в  нашій  лісовій зоні новий кам’яний  вік  тривав з V – по III тис. до н. е. Більше  того, аж до початку нової ери  продовжували використовувати крем’яні  вироби,  вдосконалюючи їх асортимент.
         Слід враховувати нестачу міді та інших металів з одного боку,  і надзвичайну  твердість  кременю  (третє  місце  після алмазу і обсидіану) -  з другого. Його цінні властивості та значні запаси позначились і на тому , що, за  влучним  висловом  знаменитого археолога  П. Н. Третьякова, поліські  автохтони перейшли в середині І тис.  до н. е.  з  кам’яного зразу  в залізний вік. 

Якщо досі  все необхідне для прожиття людина брала від природи, то в неоліті на зміну привласнюючій   економіці приходять відтворюючі галузі  господарства -  землеробство і скотарство.   Хоча англійський історик  Г. Чарльз  назвав  такий перехід „неолітичною  революцією”, це був  тривалий і повільний процес, коли  співіснували  різні форми господарювання

Живим  реліктом давньої духовної культури є обряд  « Водіння Куста»,  який зберігся у Сварицевичах. І  це дійство нещадно  викорінювало християнство. Вже в «Софіївському  першому літописі»  ( 1146р. ) суворо застерігалося:  « Ни поклонися  кусту, ни  идолам их». А через сто літ « Іпатіївський літопис» знову нагадував, що невірні  « водяще около куста поклонятися им» [23, c. 161 -168]  Отже, мова  йшла про кустову обрядність.

Цінність цього феноменального явища в тому, що до нашого часу дійшли, збережені дбайливими нащадками, всі  первісні форми  язичницького дійства. Поліщуки жили серед лісу, його ж і обожнювали.  Найвродливішу дівчину  чи жінку пишно заквітчували в зелене вбрання, потім гуртом вирушали до  осель з піснями:

Ми були у Великому Лісі,

Нарядили Куста із зеленого кльону…

Між Сварицевичами , Лісовим і Мочулищем  і  зараз називають урочище Великий Ліс.

Кустяни  у поетичній  формі бажають здоров’я і  статків родині, щедрого  врожаю та багатого приплоду в господарстві, що вказує на його  землеробсько – скотарське походження

 Органічна  частина ритуалу -  вшанування предків на цвинтарі, де старші жінки речитативом оповіщають небіжчиків – родичів про найважливіші події останнього року.

 І  ще одна показова деталь. Сварицевицький   цвинтар є унікальною обрядовою пам’яткою, де замість хрестів могили позначали дерев’яними  зарубами – з усіх сторін надгробка клали по три деревини і зв’язував їх по кутах  у замок. Ця давня зарубна форма збереглась на залишках Золотих воріт у Києві.  А ще хоронили у « хатках», коли над самою могилою робили ніби  кришу до хати.  Сусідньому селі  Зелені  на могилах дітей – немовлят клали  камінь, а на камені з дроту робили  хрест. У Сварицевичах на багатьох  старих похованнях, замість хреста покладений камінь і посаджене дерево, що свідчить про язичницькі традиції.